як у могилі, тільки біля амбарів вешталися люди і видно було при світлі засвічених лихтарів, як вони щось носили на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер рушив до стайні, засідлав коня, сів і потихеньку виїхав. Поминувши вози, він раптом повернувся і закричав на весь двір:
— Прощавайте!.. Хутко побачимося.
— Хто то? — спершу не пізнав дехто з селян його голосу.
— Партнер!
— Ей ви! Мурляки!.. Чуєте? Хутко побачимося, бо вранці салдатськими кулями будете ділитися!..
— Проїзжай, проїзжай! — гукнув Іван. — Та богові дякуй, що живий їдеш. Німець чортів.
— Прощавайте! Побачимо ще! — ще раз долетів голос Партнера, змішаний зі стуком копит і в двор знов стало тихо.
Ділили до півночи. Потім так само тихо і поважно виїхали і кожний повертав додому, промовляючи:
— Добра-ніч!.. Спасибі…
— Собі дякуй! — одповідав за всіх Явтух і кожному додавав:
— Завтра-ж не забувайте у Білі Берези… До пана Саминського…
— А, як-же!..
Весело запалали печі по хатах; весело, радісно уперше за три-чотири місяці снідали селяни тою ніччю. Поснідали й поснули. Але не вспіло ще надворі добре посіріти, як до Явтуха прийшов Іван і, поздоровкавшись, суворо промовив:
— Салдати йдуть.
— Хто? Які салдати? — не зрозумів спершу Явтух, але зараз-же догадався і також понуро додав:
— Звідки знаєш?
