Тин як прикипає; тільки щетина, майнувши ще раз над головами, ховається між сірими шинелями.
Офіцерик кинув оком на мовчазну валку селян і, скочивши з коня, тикнув повід якомусь салдатикові, що зараз-же підбіг до його.
— Оправітца! — буркнув офіцер до салдат. Ті зразу зворушилися, засякали носами, закашляли, загомоніли, не спускаючи пильного погляду з нерівної різнокольорової похиленої валки селян.
— Ну!! — повертаючися до цих, промовив звисока офіцерик. — Ви чего здєсь собралісь?
Селяни мовчали.
— Ну? — піднімаючи голос, гукнув офіцер. — Я кого спрашіваю? Чего здєсь собралісь? Оґрабілі, а тєпєрь просіть вишлі?
— Ми нікого не грабили, — глухо, але спокійно обізвався хтось із валки.
— Что?.. Кто там ґоворіт, вийді впєрьод!
Із валки поважно виступив Явтух і став попереду, ступнів на п'ять не доходячи до салдатів.
— Что ґоворіш?
— Я кажу, що ми нікого не грабували… Ми не злодії і не грабителі.
— Вот ка-ак! — злісно-насмішкувато протягнув офіцер. — Так чего-же ви вишлі сюда?
— Ми вийшли, щоб спитати вас, чого ви ідете у наше село?..
— Что-о?.. Ах, ти-ж морда хохлацкая!.. Посмострітє на нєго. Да ти знаєш, морда ти етакая, что я тєбя за етот твой вопрос до смєрті засєку!.. Марш в дєрєвню і чтоб я ні одной вашей рожі нє відєл, пока нє позову!..
— Ми собі підем, — спокійно знов почав Явтух, — от ви скажіть, чого ви йдете до нас… Ми…
