ниця! Що-б їй не трапилось, вона перш за все сміялась.
Прибігаймо, наприклад, ми до губернатора.
Коло широкого, суворого і масивного під'їзду будка в білих і чорних смугах косяками. Біля будки вартовий; він нічого не говорить нам, але здається, що між нами була довга розмова, після якої краще всього нам одійти собі геть.
Так мені здаються. Але Зіна реагує[1] инакше. Мило хитає головою вартовому, легко збігає по чистих холодних східцях до масивних дверей і має вигляд, ніби вертаються до себе додому після веселої гулянки десь на човні. Озираються й нетерпляче весело кричить на мене:
— Ану, швидше там! Дивіться, плентаються…
І, майже наспівуючи, розчиняю двері й ввіходить в високі з колонами, килимами, таблицями сіни.
Тут тихо, строго та велично, як в предверії гробниці, Перед нами стоїть в довгій лівреї благообразно суворий, сивий швейцар і холодно питає:
— Що треба?
Але Зіні все те й за вухом не свербить.
— Губернатора треба бачити — недбало кидає вона й шукає очима вішалку, де-б могла повісити свою пальто.
— Їх превосходительство не приймають.
— Що?!
Вона озирається, високо підніма брови й здивованими очима дивиться на його. Вона здивована, але здивована з смішком в очах, з смішком людини, яка знає, що дивуватись нічого, бо то єсть неправда, а буде так, як вона собі знає.
— Їх превосходительства немає вдома… — ще холодніше промовляє швейцар.
- ↑ Ставиться.
