— Але-ж чекайте! — аж запинився я. — Що-ж я маю до того? Навіщо я здався ще там?!
Вона ще більше здивувалась, а очі… ах, хай їм біс! — ті очі лукаво-лукаво сміялись. Зелені, сірі, карі, усі кольори разом. І ні крихти не вірили в моє обурення, в моє серйозне відношення до моїх-же власних слів.
Але я твердо рішив ні за що не піддаватись.
— Ні, ні! Як собі знаєте, а я не можу їхати. У мене, знаєте, робота… Я й так уже той… уже запустив безбожно… Та й чого я маю їхати? Ні, я не розумію: ви така енергійна… смілива дівчина, а не можете обійтись без няньки-мужчини… Фе! Сором!
Якби це на иншу, то вона-б розсердилась, надула губи, ну! почала-б хоч холодним, байдужим тоном виясняти мені, що я в цих справах суджу, як міщанин і вузький формаліст, а вона того нічого. Пильно, з легким тріпотінням губ від сміху, мовчки подивилась в моє серйозне лице, потім несподівано схопила його в свої маленькі долоні, провела ними од вух по щоках і, нахиливши свої губи під самий ніс мені, дзвінко радісно засміялась. І це на вулиці, на тротуарі під цікавими поглядами перехожих! Потім схопила під руку й весело потягнула вперед. Розмова, мовляв, скінчена.
Ну, що я мав робити? Узяти й розцілувати її тут же на тротуарі? Але що-б мені помоглось з того?
На другий день після обіду вона прийшла до мене дуже весела та бадьора.
Ще з порога закричала:
— Уявіть собі, мамалиґо (вона так звала мене в найкращі хвилини своїх настроїв), — була тільки що у Антипа і він мені заявив голодовку. Мені! Ну? Як вам це подобається! Коли я його не випустю через три дні на волю, він починає голодувати, Ха-ха-ха! Сказав, що
