підвела голову вгору і звисока мовчки дивилася вниз. Волосся буйно-золотистими хвилями бігло під заломлений капелюх, очі одсвічували чимсь надхненим, але спокійним і рішучим, на губах знайомий лукавий усміх. Поза людини, яка знає, що робить і що з того вийде. Я зідхнув.
Ставало тихше й тихше. В неї впивалось, як у центр радіуси, безліч здивованих очей; її ждали, а вона стояла мовчки, непорушно і тільки брови її стали підніматись угору, очі поширятись і робитись лукаво здивованими. І разом з тим хвилинками ті очі темніли чимсь сильним, задержаним всередині. Немов всередині у ній кипіло щось велике, вогневе, але вона його здержувала і тільки лукаво посміхалася, знаючи про нього.
Замерло.
Зіна все здивованіше піднімала брови. Потім розняла руки з грудей, озирнулась і тихо почала:
— Товариші!
Замовкла й непорозуміло глянула на всіх.
— Товариші, я не розумію, куди я попала? Мене кликали на збірку робітників, а я, мабуть, попала кудись в друге місце. Правда? Скажіть мені, я серед робітників, чи де?
І замовкла чекаючи. Мовчала й маса перезираючись.
На бантині засміялись.
— Серед баб! — раптом пролунав густий, злий голос.
Сміх побільшився.
— Серед трудящих людей, у яких є діти та жінки! — зразу-ж одгукнувся дзвінко хтось ізнизу.
Зіна хутко повернулась у цей бік.
— Та-ак? — здивувалась. — Так висилайте-ж сюди ваших дітей та жінок, чого-ж ви прийшли сюди?! Мо-
