З койок підхоплювали, вносили більше жвавости й експресії[1] в мелодію. Тоді Залєтаєв зстрибував, одкидав у куток стіл з середини камери й зачинав танцювати. Для цього хор моментально переходив на иншу.
— Холєру! — кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.
Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчикові й починав:
На окнє лєжіт прікмєта
З вінограду квєта,
Віноград растьот на вєткє
Соловей пойот у клєткє.
Залєтаєв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.
— Жару більше! — кричав він.
Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струсював вищипаною борідкою й розлягався:
Спой пєсню свою
Про жість горкую мою.
А жість горкая моя
До чего ти довєла.
Що-далі розвивалась історія «горкой жисті», з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаєв. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз[2], разом з хором задихано й хрипло вигукував і після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була похожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч-би він найгладше зачесався й виго-
