він раптом робив кільки хистких ступнів у один бік і зупинявся; потім схиливши, як бик, голову, немов раздумуючи і щось бормочучи, він кидався в другий бік і знов зупинявся, хитаючись.
На воротях стирчало гілля, обвішане червоними стьожками й перев'язане хусткою.
— Свадьбу грають, — суворо сказав, неначе одрубав, мій возниця й, обминувши розпатланого дядька, хльоснув по конячинці.
— Стій!.. Стій!.. — вмить вчулось за нами.
Ми озирнулись. За возом біг якийсь дядько в шапці з перев'язаною рушником рукою, з пляшкою й чаркою в руках і кричав щось.
Возниця припинив трохи конячинку.
— До… до пана… нашого… їд… їдете? — хакаючи, підбіг до воза дядько.
— До пана. Вчителя ось… везу… А що? — незадоволено буркнув возниця.
— А-а!.. — протягнув дядько, дивлячись на мене мутними очима й дихаючи горілкою. — Вчителя?.. До панича?.. Так… вєрно! На дохтура, стало бить? Упо… употребительно! Но тольки за польтиник не підем… Так панові й разположіть… Забастовка!.. Депутація, одним словом!.. Значить польная депутація… і нікаких… Руб давай і… квит! Вєрно я говорю? Кирило, вєрно я говорю?
— Вєрно, вєрно… Но! — шарпнув віжками Кирило.
Дядько ще біг за нами й щось старався вияснити, але хутко одстав, і ми, повернувши за ріг, опинились на вулиці, що впиралась в панський будинок з тополями й терасою; а через кільки хвилин в'їжджали в ворота економії.
На подвір'ї чогось було безлюдно й тихо, тільки коло загону стояли дві робітничі постаті й, спершись
