— Та що він сказився, паршивець! — закричали вже инші на березі, — куди його потягла нечиста сила. Ей ти, вертайся сюди зараз!
— Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!
— Та біжіть стягніть його сукиного сина! Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що він саме кричав, але чути щось веселе і завзяте.
— Та чий він? — питалися кругом.
— Федько, Івана типографчика син. Халамидро звісне.
— Ну й пробий голова… Ач, яке виробляє! Ах ти-ж, боже наш!
А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею і перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки хлопчика. Але комашинка якимсь чудом ловко видряпувалась на самий гребінь кучугури, скоренько з'їжджала з неї і бігла знову з крижини на крижину.
На березі було тихо. Хлопчики замерли з роззявленими ротами і широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом «шибеника». Як той щось замнеться, так всі зараз затурбуються, деякі починають кричати всякі поради:
— Вправо! вправо бери, сукин син!
— Куди вправо? — махає на порадника другий рукою. — Там вода, хай жде, друга крижина підпливе… Не рушся, стій на місці!
