Посмітюха винувато посміхався й чухав кінчик носа. Микиша кліпав очима й розгублено дивився на Васька. А так-би ловко було піти до річки, лягти в холодочку під вербами, а в руці у кожного по пляшці шипучої, холодної, з голочками «фіялки». Очерет шелестить, гойдається, скидається рибка, пахне лугом.
— Та то й… ну його к чорту… Не треба… І що вони, їй-богу. Отто… Васько, покинь.
І Микиша навіть за рукав потяг Васька. Але Васько закочував уже рукава, усе дивлячись у землю й не розтулюючи тоненьких, збілілих уст. Закачавши, він пустив їх вздовж тіла, потім устромив у Посмітюху сірі, колючі, зовсім чужі якісь очі й сказав:
— Ну, дивись: як поверх отої приступки, — значить, перекинув. Як нижче, — не докинув.
«Приступка» була вище середини глиняної стінки. На ній ріс молочай, будяки, якісь кущики. Колись, мабуть, од гори по ту приступку одвалилась земля.
— Е-е! — скривився Посмітюха. — Ти перекинь аж на той бік, а то…
Задьора не видержав і аж стрибнув до Посмітюхи, як м'ячик.
— Та пішов ти к чортовій матері, масалка ти! От босяк! Та приступка-ж нарівні з нами. Усі-ж кидають так, даже студенти не можуть до приступки докинути. Не треба, Васько, ну його к чорту.
— Ну, нехай до приступки, нехай… — згодився Посмітюха. — Він і до тих хлопців не докине.
Микиша скинув картуза, витер рукавом піт, знов надів, почухав коло вуха, повів плечима: цілий-же карбованець пропадає, а на річці так славно.
— Та той, та Васю… От, їй-богу…
Гірш усього було те, що Микиша не міг висловити своїх думок. Коли-б він сказав словами, як йому
