— А ти-ж казав, що два з полтиною заплатив? — сказав він тихо.
— Так на те-ж і говориться, щоб дурні повірили. От крендель!
— Та ти звісний мошеник! — скрикнув Задьора.
— А тобі яке діло?
— А що-ж ти дуриш? Він-би, може, рубля не кидав, якби знав.
— Так за те-ж він герой, перекинув. А тепер нехай заплаче та мамі пожаліється. Або коли вже такий молодець, то хай вилізе на приступку та й візьме свого рубля. Він, мабуть, там лежить.
І Посмітюха, сміючись, задер голову до стіни. З землі до приступки було десь сажнів з десять. Всі мимохіть також глянули туди. Куди там вилізти! Рівна крута, височенна стіна та й годі.
Правда, з гори до приступки було ближче, сажнів з чотири-п'ять, але так само й високо, й рівно, і ще страшніше, ніж знизу.
Васько все стояв і дивився вгору, а Посмітюха лежав і з посмішкою пацав ногами.
— А що, вже бачиш, де саме лежить? — кричав він. — А ловкий, я вам, братця, скажу, карбованчик був. Страшно жаль. Ех, якби я був герой, я-б таки поліз… Та що ти все дивишся, Жар-Птиця? От ти, птиця, візьми полети та й найди.
Деякі хлопці сміялись і поглядали на Васька, а декотрим, видно, і шкода було. А Посмітюха, поглядаючи на тих, що сміялись, мстився далі.
— Задьора, ану подивись, чи вже мокра сорочка од сліз у нашого героя. Та дай йому свою, а то затопить нас усіх отут-о. Не плач, Жар-Птиця, не плач, купить батько калач, медом помаже, тобі покаже, а сам з'їсть. А за карбованця дасть тобі иншого меду.
