дорі почувся брязкіт ключів і заспаний голос Гаврилюка:
— Ну, чого там? Чого стукаєш? Чого треба?
— «Чого треба». Треба кип'яток. Ну? Одчиняйте двері, мені нада йти.
Гаврилюк чомусь мовчав. Мабуть, сонно й зневажливо одійшов і сів собі на свою табуретку в кутку.
Піня затарабанив дужче.
— Ну, чого б'єш двері, ти! — десь з глибини пробубонів Гаврилюків голос.
Піня розсердився.
— Що значить «чого б'єш»? Када староста каже одчинить, то треба одчинить, а не чуть-лі йти та садитьця собі на табуретку. Одчиняйте вже камуру. Ну?
На нарах, як по команді, вибух дружний регіт.
— Бий, Піню, двері. Пантуфлею їх. В трісочки рознеси! — крикнув Залєтаєв. — Що він позволяє собі з старостою жартувать!
Піня озирнувся й здивовано подивився на нас.
— Я не понімаю, що-ж тут смішного? Як він не буде одчинять старості, то кому вже він буде одчинять, кому?
Регіт з дужчою силою розлігся по камері.
Але тут нахмурено й мовчки підвівся з койки Сердюков, напнув на себе ковдру і рішуче пішов до дверей.
— Гаврилюк! — різко й виразно крикнув він у вовчок. — Одчиніть старості двері.
Зараз-же затупали ноги й брязнули ключі, заклацавши в замку. Двері роззявились і Сердюков, уступаючись з дороги, з повагою повів рукою до Піні:
— Прошу, товаришу-старосто.
Піня взяв кошик з цукром і строго сказав Гаврилюкові:
