— Ну, то як-же буде, земляк? Га? Даси, чи ні?
Земляк замість відповіди, не хапаючись, підтягнув між свої ноги хустку з їжею, поставив туди-ж чайник та кухлик і перекосив до мене очі. Ніж він держав зовсім наготові.
— Ти ще довго будеш тут варнякать? — з понурим нетерпінням кинув він. — Гляди!
Ну, що ти робитимеш з таким йолопом?! Зоставалося: або кинутись до нього і битись з ним, та битись доти, доки один із центрів не буде доведений до стану миролюбивої кротости; або піти мені звідци, покинувши противникові всі трофеї його перемоги, та шукати якогось села. А втім був ще й третій вихід: лягти собі з боку і, покладаючись на врождену шляхетність людської природи, чекати, поки в запухлім гостеві заговорить сумління. Коли апетит його буде задоволений, то жадність замовкне і голос сумління своє візьме.
— Ну, що-ж? Доведеться мені без вечері спать лягати! — сказав я, зідхнувши, і ліг на своє місце.
Босяк їв довго, але не з'їв усього. Витерши пальці об полу своєї страшної сорочки (при чому підняв її й показав жовте, як масло, зібране над штанами в складки, тіло), він узявся за чай, який вже давно прохолов. Я мимоволі посміхнувся, дивлячися, як він обережно витягував до кухлика свої сині, товсті та масні від сала губи, боячись опектись.
Випивши склянку і, видно, не в силі більше пити, він зняв покришку з чайника і вилив чай на пісок.
Я аж підвівся.
— Та що-ж ти робиш?! — скрикнув я. — Нащо-ж ти виливаєш? Я-ж можу випить.
Гість уперше слабко посміхнувся. Але посмішка була така мила, що я серйозно подумав, чи не зустрі-
