прочеє тоже в спокойствіє пойдуть. Живот, єто насамперьод… А то от єто… вийшов сьогодня з дому. Всьо очинь прикрасно і вдруг єто… мурченіє. От так єто… мур-мур-мур… Как наче покотив щось… І в глазах єто січас… миг-миг-миг, как на подобіє млин крилами… А почему такая мігрень у глазах? Га?.. Од мурченія!
— Звесно, — згожується Семененко, — що живот это первоє дєло. Усякая хороба там найскорей заводиться.
— Правда? — підхоплює Сидір Іванич. — Вєрно я говорю?
— Звесно, када…
— О! Ану-ка скажи тето Мальчевському! Ого!.. Он тібє січас: «Нефлюєнція»! А що то за нефлюєнція, када у тібє в животє мурченіє і всякоє єто всьовозможноє… Када нефлюєнція, так хай-же й будеть нефлюєнція! А то от такоє… Баришня тета… немолода вже, правда, баришня, тоже вже год сєм страдаєть тетим. Говорить: «рипматіз кишок»… Єто значить, как у ногах, або там у руках буваєть рипматіз, так і в кишках.
— Я понімаю… — хитає головою Семененко. — Значить, у животє.
— Ну-да… Ну, і впотребляєть какиїсь порошки, на подобіє как єто буваєт бирталєтовая соль… Пив і я їх… Не по моїй нормальності… Какиїсь такиї… хто їх зна…
— Невдовлєтворительниї? — підсказує Семененко.
— Да-да… Та й на вид… какиїсь чудниї… От я покажу.
І, не дивлячись на свій високий чин, Сидір Іванич охоче встає і знов іде в канцелярію. В казармі піднімається шепотіння. Вже навіть з дальніх койок підводяться салдатські постаті й накидаються на Семененка, який, високо піднявши брови, з одчаєм виправдується
