заходила розмова про день, Залєтаєв щось вигадував знов і мусіли одкладати.
Чи не чекав він, що Піня не витримає мук чекання й одмовиться? Ну, то він дуже помилявся. Я балакав якось з Пінею.
— А що, страшно трохи, Піню?
Піня потиснув плечима і сказав:
— А що буде чоловік робить?
— Ну, як дуже страшно, то ніхто не силує, одмовитись можна. Я, принаймні, не знаю…
Мені хотілось подивитись, яке це зробить вражіння на Піню.
Він зідхнув.
— Ну-да, вам таки можна одмовитись.
— А вам?
Піня вибачливо посміхнувся.
— А ви мені скажіть, коли пароход потопає і всі рятуються, то капитан біжить поперед чи позад усіх? Ну? Чи страшно, чи ні — а стій. А як євреї колись у пустелі блукали, то вожді їхні позаду йшли? Вони тікали? Га?
Якщо Залєтаєв рахував на Пінин страх, то він рахунки міг покинути, бо у Піні було щось іще, крім страху.
Але, нарешті, настав таки той день, як уже ніщо не перешкоджало.
Ввечері тягнули жеребок і він випав Сердюкову.
Ні Сердюков, ні ми з цього приводу нічого особливого не виявили. Сердюкову так Сердюкову, комусь мусіло випасти. Що було у Сердюкова та й у нас всередині — це инша річ, але зверху всі ми були серйозні, діловиті і хіба що занадто хапливі. Та Тимошка ще, як людина безпосередня, не видержував тону: то співав цілий день, то прощався з товаришами по камері, то задумувався так, що не чув, як його шарпали.
