І вмить… щось кинулось мені в очі. Пам'ятаю, зразу чогось в грудях пройшов страх, невідомо чого, сліпий безглуздий страх. І той страх якимсь побитом вискочив на мене з лиця жандарма!.. Я ще ближче нахилився, вдивляючись в його лице. Яка знайома шия, груба, мужицька, прорізана глибокими зморшками! А брова… Ні, не брова, а очі… І не очі, а щось коло очей, якась рисочка, якась маленька рисочка, коло очей, чи коло брови, чи на виску…
Я швидко одхилився: він похожий на батька! У тата так само випинався на брові маленький вихорчик!
Пам'ятаю, я з якимсь незрозумілим таємничим жахом одсунувсь, поставив карафку на стіл і розтеряно зупинився. Потім знов нашпиньках, страшно хвилюючись, підступив до жандарма й нахилився, близько-близько. Вихорчик стирчав, дійсно стирчав! Я малим, сидячи у батька на руках, завжди старався пригладити цей чубчик до всеї брови та він не давався. А тато сміявся й, чогось трошки червоніючи, гаряче цілував мене.
І очі так само заплющені, маленькі та глибокі. І так-же змучені бували, і теж, бувало, кротка, тужна втома лежала на них і жалко було будити тата.
Я нашпиньках, боячись загомоніти, одійшов до свого ліжка і сів. Я чув, що я вже не можу взяти карафку й замахнутись ще раз. Через що — я не знав і не думав. Я не міг думати: на мене раптом найшла надзвичайна, обезсилююча втома. Пам'ятаю, очам стало тепло, руки й ноги обм'якли, голова стала хилитись на бік. Я ліг і перший раз за весь час почув себе зручно й затишно на жорсткій койці. Тепло з очей пройшло в груди, в мозок. Чудний спокій, сумний, миротворчий найшов на мене, неначе я виконав щось дуже трудне і важне.
