нюється згуками дужих нечуваних річей. І кожне слово цих блідих, патлатих людей, як блискавка серед ночи, розриває темряву солдатського світогляду, кожна думка їхня, глибока й боляче-правдива щось руйнує у них в серці і творить щось нове, хороше, страшне і хвилююче. Покриків «не разговаривай», «довольно зєвать» вже не чути і видно, що це розмовляють вже не арештанти і вартові, а люди, звичайні люди, яких єднає щось таке, чого нема ні в цьому тюремному подвір'ї ні в сірих, похмурих казармах, люди, які, здається, ось-ось розпаляться, накинуться на ці ґрати, рознесуть їх одразу і гордо всі підуть туди, де їх люблять і ждуть.
— Ех! і на таких людей присилюють винтовки піднімать! — з гнівом, стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття і, задерті догори, ці лиця похожі на лиця благаючих. А слова нові і дужі, як удари молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче і солодко б'ють їх по серцю.
— Це правда! — що-хвилини то зідхаючи, то з обуренням промовляють конвойні.
— А коли правда, то треба й робити по правді, по справедливості! — твердо і навіть жорстко говорить Петро, вистромивши один тільки ніс із-за ґрати. Треба вирвати з себе страх, бо це сором. Треба розуміти, що вами заправляють, командують такі-ж люди, як і ви, тільки гірші.
— Дисципліна! — зідхає хтось.
Всі мовчать.
— Дисципліна! — сердито викрикує Петро. — Страх, темнота, свинство! От що!.. Треба людиною бути, а не худобою, яка батога боїться!
