Папас Павлович. Він зовсім спокійний, навіть занадто спокійний.
— Тату! Я не пущу Діму. Мама казала, щоб…
— Іди спати, Галю, й не говори дурниць!
Але Галя кидається до дверей у передпокій і рішуче затуляє їх собою.
— Я не пущу! Можеш бити мене, я не пушу. Ти хочеш украсти Діму. Мама казала, що ти хочеш це зробити.
Діма лякається, зачувши, що його хочуть украсти, але не плаче.
— Галю, йди спати, я кажу тобі! — говорить Панас Павлович, і я бачу, як усе його лице заливає червоним.
— Не піду! Ти не маєш права! Це гидко, це паскудство, це мерзота! Пусти Діму!
Лице Галі кривиться від плачу і злости. Панас Павлович іде просто на неї, бере її за руку й тягне вбік. Галя хапається руками за двері, голосно кричить і відбивається ногами. Тоді Панас Павлович покидає Діму, обіймає обома руками Галю й сильно відриває її від дверей. Я ніколи не бачив такої люті в цього м'ягкого чоловіка. Діма в страху пригортається до мене. Я беру його на руки й несу в сіни. Галя злякано замовкає й, одкинена вбік, стоїть і дивиться широкими очима на Панаса Павловича, який тихо каже їй:
— Битиму! Отут битиму, паскудна ти дівчино!
І коли ми одягаємо Діму й виходимо, вона таксамо стоїть у вітальні, притуливши міцно руки до грудей і широко дивлячись на нас.
|
|
