Цим вона постійно нагадує мені, що в неї негарні, маленькі, зморщені очі. Раніще, хоч жаль ставало її, а тепер досадно й неприємно.
І плаче вона, плаче без перестанку. Чорт би взяв ці сльози! Звідки вони беруться в такій скількости? І мовчить…
— Та скажи ж, нарешті, чого ти плачеш? Що це таке? Чи я образив тебе чимнебудь?
Ні, цього вона не може сказати.
— Ну, так у чому ж тут річ?
— Не знаю! . . Так!
І вона починає простісінько ридати. Чорт забірай! Це може роздратувати найдобродійніщу людину! Невже я не можу бути в поганому настрою? Та й з якої речі вона плаче, яке вона має право плакати? Хиба́ я присягався любити її? Хиба́ ми коли навіть балакали про любов? Невже вона не розуміє наших відносин?
Я нічого цього не кажу їй, але все ж таки даю зрозуміти, що вона не має ніяких підстав вимагати від мене, щоб я переживав тільки раювання від її товариства й не смів ніколи ні на що розсердитись.
— Я й не вимагаю! Я й не вимагаю! О-о… — ридає вона ще дужче на мої натяки й одвертає вбік спухле, набрякле від сліз лице.
Нарешті я починаю без ніяких жартів дивуватись.
— Господи Боже мій! Це, нарешті, стає неможливо! Та скажи ж ти мені, ради самого Бога, що сталось, через що саме таке?!
— О, нічого, нічого! О-о!
— Ну, знаєш, як собі хочеш, а це щось просто фантастичне!
— Дай мені спокій, дай мені спокій!..
— Та спокій я тобі можу дати, але ж... це, чорт-
