боко переводжу дух і наздоганяю її. Шапочка гостро зиркає на мене й надає ходи.
— Простіть ради Бога! Не сердьтесь і не бійтесь мене!... — починаю я як-мога благаюче.
Вона мовчить і йде ще швидче. Я мовчу й, дурновато, ніяково усміхаючись, іду поруч, не знаючи, що сказати.
— Простіть!... Ви раз, весною, прогнали мене, коли я… причепився до вас. І мені було... І я, звичайно… Але запевняю вас, я... не хочу образити…
«Що зо мною?! Як глупо я поводжусь!» — з дивуванням і соромом думаю я.
— Будь ласка, дайте мені спокій!... — каже, нарешті, Шапочка.
Я такий радий, що вона забалакала, що не чую в її голосі ні досади, ні трівоги.
— Я зараз дам! — хапливо кажу я. — Але чого ви так боїтесь знайомства на вулиці? Це ж… забобони! Коли б мене підвів до вас якийнебудь ваш знайомий, ви ж би не відіпхнули мене?! Ну, от уявіть собі, що мене хтонебудь підвів до вас!
Я пробую навіть усміхнутись грайливо, а Шапочка, мабуть, навіть не чуючи як-слід моїх слів, пильно дивиться вперед. Очевидячки, вона десь тут мешкає і спішить швидче добратись до свого дому.
— Ну, чого ви не хочете познайомитись зо мною? — прохаюче кажу я знову.
— Та тому, що не хочу! — з несподіваним вибухом гніву каже вона й, зупинившися, просто й обурено дивиться мені в лице. — А ви не маєте ніякого сорому! Вас женуть, а ви йдете й нахабно турбуєте людей. Забірайтесь геть!
