— Геть шпигів!
Потім я бачу в одному з вікон двох ґімназистів. Вони з невипним виглядом щось наспівують і байдуже позирають на мене.
Біля дверей крамнички, в якій я пив квас, час-від-часу збіраються покоївки й пошепки розмовляють, показуючи очима то на мене, то на дім. Нарешті, з'являється й поліцай. Але, бачучи мій пристойний костюм і понурий суворий вигляд, нерішуче зупиняється, думає й іде назад. Після того увага до мене ще дужче зростає на вулиці.
А я навіть присісти не можу! Я загрівся вже давно, п'яти горять, ноги ниють, у шлунку суха, гризуча порожнеча, потилиця розболюється. Але й увага вулиці й поліцай, і голод, і втома викликають у мені почування якогось гіркого, хмарного задоволення.
В десятій годині у дверях парадного з'являється Біла Шапочка. Сьогодні вона в темній спідниці й білій блузці. В руках у неї декільки книжок і срібна торбинка. Вона вважно і здивовано, як мені здається, зиркає на мене, коли я проходжу повз неї. Я ж не дивлюсь на неї й, перегнавши, проходжу далі. Хай сама перша тепер заговорить!
Але Шапочка завертає за ріг вулиці і зникає. Тоді мене обхоплює страшенна втома, нудьга й безнадійність.
«Так; тепер треба йти додому», — думаю я тупо. І йду у другу крамничку. Там я знову п'ю квас і купую фунт маленьких цукрових бубликів. Розкладаю непомітно на вулиці по кишенях, і по шматочку кладу в рот. Це підживлює мене й підбадьорює. І знов я ходжу здовж фасади.
На мене в суді чекає одне важне ділове побачення,
