справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, — що щиріще, палкіще я переконуватиму себе, то несподіваніще і швидче сяду на візника й поїду. Через те я стою, зігнувшись і похиливши голову, як п'яний, не рухаючись, не думаючи й ні на що не ждучи.
Згори чути тюпання і дрепчання брички. От із цим візником я й поїду. Ось ближче, ближче. Я безвільно, насмішкувато кривлю губи, й сам чекаю, як кликатиму візника. Мені сором і цього буднику, й червоного вікна, й вулиці, й навіть крамарів. Прощай, Шапочко!
Хтось одчиняє двері парадного. Це рішає справу: я повертаюсь і хочу гукнути на візника. Але на темнім ґанку з'являється постать, у якій я схоплюю щось знайоме. Вона хутко сходить по східцях і наближається до мене. Так, я вже виразно бачу: — це Біла Шапочка! Вона без капелюха, по-хатньому.
— Слухайте, добродію! — раптом тихо, але суворо каже вона. — Чи довго ще це буде?
— Поки ви не простягнете мені руки!
— Забірайтеся собі зараз же додому! Я не можу бачити тут вашої постаті!
— Ні, я не піду!... — відповідаю я байдуже.
— Але ж зрозумійте ви, що ви насильно, проти моєї волі й бажання хочете познайомитися зо мною. Ви насилуєте моє… моє чуття жалощів і користуєтеся цим. Не можу ж я допустити, щоб ви впали тут. Це ж глупо, зрозумійте ви це!
— Мені все-одно.
— Ну, добре, я подам вам руку, а тоді що? Ви дасте мені спокій? Поїдете собі додому?
— Поїду, але з умовою: ви дозволите мені ще раз побачитися з вами.
