Після того я помалу, стомлено плентаюсь униз, увесь час криво посміхаючись.
«А вона ж ото вірить, що я завтра прийду!» раптом приходить мені до голови. «Уявляю собі, як би привітно приняла вона мене.»
Беру візника й їду додому. В потилиці ломить, у шлункові, у грудях, у всій істоті тужна, важка порожнеча.
|
|
Вернувшися з суду, я застаю на столі листа від Клавдії. Ет, чорт, ще й ця тут собі! Надокучила!
«Через тиждень операція. Сьогодні була в лікаря. Каже, що небезпечно. Але я не хочу більш вагатись і готова на все. Коли Тобі не трудно, пришли мені грошей! Доктор через щось побільшив платню, каже, тепер важче. Я боюсь, що він мене буде експлуатувати й висмоктувати гроші. Мені це дуже соромно…»
Що саме «це?» Грамотно писати не вміє. І на віщо це «коли не трудно?» Адже ж сказав я, щоб зверталась без жадних «жальких» слів.
«Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що Караїмка хоче прогнати мене з кватири, — вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між иншим, це паскудна баба; вона мене обдурює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотня!...»
Я складаю листа й дивлюсь на годинника: за двацять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпають-
