сподіваною, мстивою злістю думаю я й навіть радію з того, що зараз має бути мені.
Але, коли я під'їжджаю до будинку, біля якого вчора провів цілий день, і бачу страшно знайомі стовпчики, дерева, тротуар, вікна, парадний ґанок, на мене нападає несмілість і сором. Я нерішуче входжу в парадний, іду по сходах, шукаючи шостий номер кватири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь і витираю піт із лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мідяну таблицю з чорними, строгими літерами: «Семен Семенович Шипун».
Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ся кватира? Так, номер шість. Невже обдурила?
Рішуче надушую ґудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись од когось, поспішно й хитро думаю: коли обдурила, — піду, не шукатиму більше.
Клацає ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх і набіраю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б'є молотом.
— Скажіть, будь ласка, тут мешкає Гання Пилипівна Забережна?
Покоївка ширше розчиняє двері й каже:
— Тут! Пожалуйте!
Мені здається, що на її губах миготить легка усмішка. Я твердо входжу, не хапаючись, роздягаюсь і покашлюю. Передпокій великий, декілька дверей, крізь одні видко килим, фотелі й пюпітр.
Покоївка йде до дверей праворуч, легесенько стукає й каже:
— Панночко, до вас прийшли!
В голосі теж учувається усмішка, але я зупиняю увагу тільки на слові «панночка».
