кого теж не Андрійків — м'ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніще дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м'ягкі, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.
Соня зводить на мене Андрійкові блакитнувато-сірі очі й тихо каже:
— Не ходи до нас.
Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи посміхатись, злегка дивуюсь і кажу:
— Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?
— Ґречности покиньмо. Тому, що твоє… тому, що ти погано впливаєщ на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також нелегко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.
Я мовчу. Ніс у Соні від хвилювання блідне, й губи стають іще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двацять дев'ять літ, а то й більше.
Мені власне треба б устати й піти.
— Чу-удно... — кажу я, струшуючи попіл із циґарки й роздрібнюючи кінцем циґарки сіреньку грудочку. — Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас як-найблаготворніще. Друг дому. У справжньому розумінню цього слова, без лапок!…
— Ти, мабуть, не від того, щоб і в лапках бути другом?
Злість її не зовсім зрозуміла.
Соня поривчасто змахує руки з столу й нервова чепурить волосся. На мене не дивиться, але я почуваю, що вона чекає відповіди на ці слова. Якось особливо чекає.
