— Себто, ви за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутностю?
— Я знову образила вас... — одривчасто, неначе про себе, кидає вона. — Але скажіть, — раптом з непорозумінням, діловито й якось уже отверто вона питає: — чого ви, власне, хочете від мене?
— Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче...
— Але на віщо?! Через що?!
— Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю, через що саме, але подобається страшенно.
Шапочка все з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу знизує одним плечем.
— Ну, добре! Сядьте на місце. Треба побалакати до-ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все-одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все-одно. І я хочу зрозуміти, в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?
— Ні! — посміхаюсь я.
Не знаю, чого посміхаюсь, чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.
— І не обідали?
— Ні!
— Ви ззіли тільки пів фунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?
— Так! Одначе ви зібрали відомости…
— Добре. А, коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?
— Простояв би…
Соняшна смуга на волоссю Шапочки стає червоніща й густіща, а на нижній частині її щоки видно
