— Так, я чув. Можна спитати через що?
— Звичайно, можна, — ваше повне право. Поперше, через те, що я взагалі цього не люблю. Подруге, що не маю для цього часу. Третє, ви мені цілком не подобаєтесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, а все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!
— Не думаю, щоб я колинебудь…
— Ах, ті таксамо не думали! А потім мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Мені це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умію, так і тримаю себе. Ну, а щоб не було ніяких непорозумінь, я зарані кажу вам, що тримати себе не вмію, і що всяке тримання, яке б воно там не було, рішуче нічого не значить.
— Будьте певні, Ганно Пилипівно, що я не помилюсь і зможу відріжнити…
— Ну, от, маєш: «одріжнити»! А я вам кажу, що нічого відріжняти не треба, бо нічого такого не буде. Це я вам зарані й катеґорично кажу. І коли ви рахуєте…
— Звідки ж ви знаєте, що нічого не буде?
— Знаю вже, будьте спокійні.
Я мав багато всяких балачок із жінками, але такої ніколи. Її в кожнім разі не можна назвати приємною й багатою на обіцянки.
Хмара потрохи розпухає й заповнює все небо в вікні. Важка, кудлата маса погрозливо суне на місто.
