збіраючися з думками. Я почуваю, що він зараз заведе розмову про щось важне, й мені стає смішно. Я хляпаю його лівою рукою по коліні й кажу:
— Ну, чого витріщив очі?
Сосницький зітхає й затуляє долонею очі. Потім, не міняючи пози, каже тихо:
— Якове, можеш ти бути зо мною щирим?
— Можу, Дмитрику.
Він пускає руку й дивиться на мене, чи я кажу це свідомо та з розумом. Я ж не можу не посміхатися. Знаю, що треба б серйозно дивитись йому в вічі, хочу цього, але не можу, — посміхаюсь..
— Ні, Якове, я тебе дуже прошу…
— Та ти не питай! Можу! Кажу тобі. Ну?
— Добре! Я вірю. Буду питати.
Він дуже тре рукою молочно-біле чоло й одразу починає:
— Ну, хай буде! Так от… Але насамперед май на увазі, що з Сонею в нас усе дуже добре. І знай, що вона мені все розказала. Розумієш? Усе!
Він із притиском і владно, немов гіпнотизуючи мене, впивається в мене очима.
— Розумію. Ну?
— Ну, так от… Я хочу, щоб і ти мені все розказав. Можеш?
Клепки на черепі заваджають мені бути самим собою. Я знизую плечима і з веселим непорозумінням відповідаю:
— По-перше, голубчику, я не знаю, що тобі все розказала Соня. Себто, не то, що я хочу пристосуватись до її слів, а, загалом не розумію, про що йде мова. І потім…
Сосницький робить усім тілом нетерплячий рух.
