Велике, мужеське його лице так по-дитячому жалібно і благально дивиться на мене, що на хвилинку в мене з'являється бажання сказати йому все. Але що ж саме сказати? Що Соня один вечір була моєю, й що ні вона, ні я не знаємо, чий син Андрійко? Чи це ж дасть йому полекшення?
— Добре, Дмитре, я скажу тобі все. Ти маєш рацію. Краще все по щирости.
Я бачу, як одразу його лице блідне під смагою, ставши сірим, як цукровий папір. Очі злякано заокруглюються. Він випускає мої руки і хрипко говорить:
— Ну, от… Добре!
— Так! Між нами дещо було…
Сосницький немов ковтає щось і таксамо з переляком, широко дивиться на мене.
— Це було до тебе. Соня мені дуже подобалась. Себто, коли все казати, то я був закоханий у неї. А вона ні. Мене це мучило і злостило. Ти розумієш? Ну, от! Так. І от раз, коли вона якось зайшла до мене в справі, я... я силоміць почав цілувати її.
Сосницький одривчасто кашляє, на віщось бере корок зо столу і мне його пальцями.
— Вона, звичайно, виривалася, пручалася, протестувала, але я загубив розум... Тоді вона... сильно вдарила мене по щоці. Я випустив її й… заридав, їй, мабуть, стало шкода мене, вона почала потішати мене й декілька разів поцілувала мене. Потім вона пішла. Незабаром вона вийшла заміж за тебе. Більш ніколи ми про той вечір не балакали. От це було!
Сосницький довго, мовчки й немов розгублено дивиться на мене.
— Та це й усе? — чи то не ймучи віри, чи розчаровано кидає він.
