— Так. Вибач, ти у згоді з Дмитром усе це кажеш мені?
— Так, у згоді. В цілковитій згоді!
Вона каже ці слова необдумано, я це чудесно розумію. Але злегка вклоняюсь їй і кажу:
— Досить дотепно ви згодились: він мені винен дев'ятьсот карбованців.
Соня помалу встає, випростовує свою невелику, трохи плескувату постать і мовчки простягає до дверей руку:
— Ідіть звідси зараз же!
Я деяку хвилину стою і з усмішкою дивлюсь на неї. Мені треба багато зусиль, щоб удержати себе від найпевніщого виявлення дійсної правди: підійти, обняти й почать цілувати. Тоді виявилась би істина.
Я повертаюсь і йду, не сказавши більше ні слова.
|
|
Безсонна ніч, Андрійко, розмова з Сонею, густе вечірнє повітря. Мені стає незрозуміло-весело, і буйний виклик спалахує у крові. Я вже не боюсь думати про все, що хочеться, про що нагадує весна, чортяка її бери!
Зсуваю циліндра на потилицю, розстібую шубу й, вимахуючи паличкою, йду легким кроком по тротуарі. Візники наввипередки закликають везти мене, сподіваючись добре заробити. Я відмахуюсь од них, голосно прохаю вибачення в дам, зазираю їм під капелюхи і… навіть не сміюся з себе в цей час.
Ось той будинок, у якому ми колись друкували на гектоґрафі прокламації. Так, це він, то що з того? Старий, червоний, з полупленою штукатуркою, з сірими віконницями, переперезаними товстими дурними
