— Мені троба негайно Панаса Павловича. Хто говорить?
— Галя! А хто питає?
— Яків Василевич. Добридень, Галю! Дуже прошу зараз покликати тата підійти до телефону. Дуже важна справа.
— Добре! Зараз!
Голосок холодний, ворожий, — я ж злий ґеній їхнього дому, Мефістофель, і навіть не кирпатий.
Панасові Павловичеві буде, розуміється, трошки ніяково й тяжко балакати зо мною. Але ж яка слабовільна людина з нього: сховався й гадає, що відкараскався від мене!
— Яків Василевич? — чується у трубці гугнявий, як усі голоси в телефоні, жіночий голос: сама Варвара.
— Так, це я, Варваро Хведорівно. Мені треба на одну хвилинку Панаса Павловича.
— Панас Павлович прохає мене переказати вам, що він дуже занятй. А я, з свого боку, прохала б вас, добродію Михайлюк, дати Панасові Павловичеві й нашому домові спокій. Наші відносини повинні бути перервані раз на все.
— Виконаю ваше бажання неодмінно, Варваро Хведорівно. Але все ж таки прохаю Панаса Павловича підійти до телефону, справа торкається вашої родини й усієї кар'єри вашого чоловіка, добродійко.
Слово «кар'єра» робить відповідне вражіння.
— Панас Павлович у сю хвилину занятий. Чи не можете ви через мене переказати?
— Це ускладнить справу. Треба поспішати. Коли можете, перекажіть йому, хай негайно їде до мене. Негайно.
Мене починає потішати роля, яка припадає Вар-
