Ради Бога, не роби собі з того нічого! Цей Михайлюк, то, правда, не до душі мені, але ти не в'яжи себе цим. Моя ж думка, коли вона тебе цікавить, така, що тобі треба поїхати до його. Михайлюк ставиться до тебе безумовно гарно, хоч не завсіди добре розуміє гарне відношення. Але в даному випадку, я гадаю, варто довідатись, у чому річ».
І вона сама подає йому капелюх, палицю, відчиняє двері. Сама!
Через п'ятнацять-двацять хвилини входить до мене в кабінет Панас Павлович. Іде незалежною ходою просто до столу, дивиться на мене крізь своє пенсне, злегка задравши голову догори, усміхається звичайною, але тепер трохи силуваною насмішкувато-вибачливою усмішкою, витирає піт із чола, розвязло здоровкається й, загалом, видко, почуває себе поганенько.
— Ну, серденько, що за страхіття в вас? А ви помолодчали, стали гарним, молодцем! Ну, голубе? Що ж загрожує мойому життю? Де ховається моя загибіль? Га?
Я не посміхаюсь і сиджу за столом, як при принятті своїх клієнтів.
— Я тільки-що бачився з Олександрою Михайлівною, Панасе Павловичу, — з притиском і тихо кажу я.
— А-а? — не без ніяковости, недбало висловлює він своє здивовання й бере з стола сірничницю. — Як же вона там? Давненько не бачивсь я з нею. Між иншим, серденько, план наш не здійснився. Як бачите, я знов на лоні сім'ї.
— Так, мені оповідала про це Олександра Михайлівна. І в нас із цього приводу була серйозна розмова. Результат сеї розмови, Панасе Павловичу, той, що...
Я роблю строгу, холодну павзу.
