пенсне; потім, хапаючись, надіває його і злякано застигає.
— Себто, як залишити? Зовсім? На завсіди?
— Ні, на віщо на завсіди. Коли Діма підросте, він, нема сумніву, сам перейде до вас…
— Ні, але тепер, тепер?
— А тепер, так, звичайно! Я знаю, це важко, але не забувайте, що в вас із Олександрою Михайлівною будуть також діти. І те, що…
— Ні, це неможливо, це неможливо!
— Через що?
— Не можу. Не можу цього. Цього я не можу!…
Він швидко крутить головою й, неначе замовляючи, злякано проказує своє «не можу».
Я, не звертаючи уваги на його страх, починай доводити йому необхідність пірвати з Варварою й жити з Олександрою Михайлівною.
— Та почекайте, Якове Василевичу! — пручається він. — Через що раптом у неї таке відношення? Це мене просто... Я не можу вірити, щоб людина від одної розмови могла все змінити. Це було б дуже приємно для вашої красномовности, але…
— Маєте цілковиту рацію, Панасе Павловичу, цілковиту рацію. Але річ не в моїй красномовности, а в тому, що Олександра Михайлівна вже давно, очевидячки, змінилась. Вона була вже готова, а я тільки, ну... скинув покривало, подібно, як це робить прислуга при відкриттю скульптури мисця. Тут життя міняло. І ви могли скинути це покривало, але ви, вибачте мені, тюхтій, боягуз і не психолоґ. Ви далі свого носа нічого не помічаєте. Але цю красу, якою вона тепер зассяла, сподіваюсь, і ви побачите. Іколи ви хоч хвилину будете вагатись, я…
