— Яка дбайливість! А чому ви не приносите мені в гарненьких коробочках цукорків? Дивно, їй-Богу! В мене був один «ухажор», приятель Семена Семеновича, — теж служить у банку, — так той раз-у-раз, неодмінно, з чимнебудь являвся. От такі потім напевне намотують косу на руку й б'ють передками чобіт у живіт. Правда?
— Через що ж такі?
— Так мені здається. Ну, чого ви робите з себе такого тихого та божого? Ну, чого?
— Невже я роблю таке вражіння?
Шапочка довго й чудно вдивляється в мене. Нарешті, помалу говорить:
— Коли я читала в ґазетах про якийнебудь судовий процес, у якому фіґурує очевидний мерзотник, то я завжди дивувалась: що то за адвокати, що боронять його? Як можна боронити очевидного для всіх мерзотника? Ну, як?
Гм! Чого такий несподіваний вистриб?
— Це питання складне, Ганно Пилипівно. Насамперед не завсіди можна сказати, що це мерзотник.
— Ну, а коли можна? Коли це ясно, як два рази два?
— Коли навіть ясно, то адвокат — не суддя; він не судить, а боронить, полегчує силу кари; він у міру сил виправляє недоскональність наших соціяльних відносин. Відомо, що кара не досягає своєї мети, і що, коли та кара буде менша, краще буде для всіх. От через що можна боронити й найбільшого мерзотника.
— А чи можна боронити його так, щоб він виграв справу на шкоду другого, невинного?
— Це знову инше питання.
— На яке теж знайдеться відповідь? Знаєте, коли
