— Хто?
— Ну, хто? Твоя дама!
Я сміюся. Соня теж усміхається іронічно й натягнуто.
— Ніякої дами я не маю, Соню.
— Ну, не бреши! І не соромся! Я не нарушу твого… родинного щастя.
— Та запевняю тебе, нема ніякої дами. Це було просто маленьке непорозуміння, ніби плястер, чи що; хотілось якнебудь одвернути увагу від… вас. Забув давно про це.
— Правда?
— Даю слово! Дмитрові я збрехав, щоб заспокоїти його.
— Ох, треба бігти. А ти немов помолодчав, — несподівано додає вона з милою насмішкою й поривчасто встає, не дивлячись на мене, навіть ніби уникаючи мого погляду.
— Ну, а до нас приходитимеш? — раптом питає вона. — Ми ж, мабуть, знову переїдемо в го́род.
— Та що ти?… А фізична ж праця?
— А, все це теревені. Яка там праця в біса! Просто від себе втекти хоче. Не життя, а… катування. Не знаю, чим усе це скінчиться. Та й біс його бери, всеодно! Я одуріла, отупіла, спаскудилась од брехні, вигадок, жалю, злости, сорому. Все-одно!
— Розійтись вам треба, Соню.
— Мерсі за пораду! А що я робитиму з двома дітьми? Бо як розійдемось, то через те, що він рішить, що не його діти. А як так, то не буде ж він оддавати мені останнє. Легко казати! Погане все і… смішне! Ну, прощай! Приходитимеш? Не бійся, нічого такого не буде! Навіть треба, щоб ти часом бував. Це його
