жадностю й жагою цілує його, що бідна мала істотка починає жалібно нявчати.
Цього вечора я вертаюсь додому в невиразному стані туги та радости.
|
|
— Панночка прохають вас вибачити їм; вони сьогодні трохи хворі.
Я деякий час мовчу, потім кажу:
— Панночка серйозно хвора?
— Ні, так… Голова, здається, болить.
Після того я довго блукаю вулицями. Справді нездужає, чи просто не хотіла приняти?
Сухе листя на тротуарах приємно хрущить під ногами, я стараюсь наступати на його. Вечір свіжий, чистий, у повітрі легка осіння прозорість. Зорі буйні, промінясті. Фасади будинків полисіли, і крізь поріділе листя, що літом щільно закривало їх, видно по-осінньому освітлені вікна. Нема таємних перешіптувань і тихих викриків у палісадниках, — балабайки й мандоліни замовкли.
Поперед мене йде парочка: пані в осінньому пальті та великому модному капелюсі, і панок у шинелі. З приємних і чемних рухів панка, що ступає якось боком і пошаркує ніжкою, я виводжу, що це не чоловік і жінка. Пані часом сміється грудним, стриманим сміхом, і що-разу мені вчувається в йому щось знайоме. Я наганяю їх і, йдучи позаду, намагаюся зазирнути пані в лице. Аж ось вона повертається до мене в профіль. Господи! Та це ж Олександра Михайлівна!
Це мене до того вражає, що я злякано зупиняюсь і потім помалу оддалік іду за ними. І тільки тепер якслід пригадую собі, що я ж не балакав з Панасом
