Про дядю Матвія всі люблять слухати, навіть Марія Пилипівна. Я теж люблю згадувати цю опецькувату постать із великою, лисою, розумною головою й веселими оченятами, які навіть в участках, серед пацюків, поліцаїв, «параш» і тому подібного вміли так мило сміятись.
— А я б таки летів до світла! — несподівано заявляє Стьопа. — Хай стукають держальцем ножа!
— Я тебе полечу! — каже Марія Пилипівна. — Ти таки цим і скінчиш! Шкідливо розказувати дітям такі історії! Марш спати!
— Ну, от іще, спати! Якове Василевичу! А хиба́ тепер уже нема революціонерів?
Шапочка зпід-лоба зиркає на мене й нахиляється до Мурзи. І я їй відповідаю:
— Ні, Степунчику, є й тепер. Революціонери завсіди були, є й будуть. Кожна молода, здорова, жива людина є революціонер. От ви підростете й займете наше місце. Вам помнуть крила, ви ослабнете, й ваше місце займуть молодші та дужчі за вас.
— Ну, діти, годі! Час спати. Спати, спати!
— Ай, мамо, почекай ти з своїм сном!
— Якове Василевичу, годі! Рано ще їм це знать. Хай молоко на губах обсохне!
— Давно вже обсохло, не турбуйся, будь ласка! В мене вже вуса ростуть.
Шапочка сміється, підбігає з Мурзою на руках до Стьопи й обнімає його одною рукою.
— А ну-бо покажи!
Стьопа надуває щоки і щипає себе за верхню губу.
— Мамо, він гасом маже під носом, щоб швидче росло! — оповіщає Михалко.
