листа! А в дами своєї попрохай за мене вибачення і скажи, що для неї ніякої небезпеки немає! А проте Ти й сам постараєшся заспокоїти її.
«Андрійко дуже скучив за Тобою й навіть ображений на «дядю Яшу» за те, що той досі не приходить. Дивно, як він з кожним днем стає подібний до Дмитра.
«Прийдеш? Дуже треба, щоб Ти часом бував у нас, хоч це Тобі й нудно буде, я знаю. Ну, чекаю. Соня.»
Після цього листа я иноді заходжу до Сосницьких. У них іще й досі засмалені обличчя, і через те вони роблять вражіння провінціялів.
Андрійко в перший же вечір прощає мені й довго сидить у мене на колінах. Справді, він надзвичайно стає подібний до Дмитра. Симпатичний, недурний хлопчина. Він виріс за це літо, набрався сил і сільських привичок та слів. Тепер він «перший силач у клясі» і стоїть на чолі «шайки червоношкірих Індіян». На сей випадок у його є вироблена своя власна мова, якою зносяться він і його прибічники. На великім аркуші паперу міститься значна частина його словника. Андрійко показує його мені. Дуже чепурно, ретельно, та з параґрафами, на писальній машинці батька, складений цей словник; у його заголовка поставлено: «Мова Андрія Сосницького й його салдатів». А потім, за цим, на двох довгих стовпцях сама мова. Слова дуже короткі, стислі, у двох-трьох згуках висловлюють найскладніщі вчинки. Наприклад: «Ле-про!» Це значить: «А чи хочеш дістати по пиці»? «Сі-рам-па» є: «Рад стараться, ваше високоблагородіє!» Коли треба сказати: «Лізь у печеру або в фортецю», то Андрій Сосницький і його салдати вимовляють тільки «Ар-ша!», і цього досить із них.
