Від хвилювання вона говорить так тихо, що я по чую нічого. І лиця через вуаль добре не бачу, тільки знайомий нахил голови та блиск скла пенсію.
Нарешті, я довідуюсь, що вона приїхала до Київа вже з місяць, і що зовсім-зовсім випадково зустріла мене тепер. Бідна, вона боїться, щоб я не подумав, що вона переслідує мене.
— Та що ж ми стоїмо тут на вулиці? Заходьте до мене! Чайку вип'ємо, побалакаємо…
Клавдія Петрівна чогось лякається.
— Ні, ні, я не можу! Мені треба йти. І, взагалі, не подумайте, ради Бога!…
— А, Клавдіє Петрівно! Та я не думаю нічого, бійтеся Бога! Просто радий, що бачу вас. І що… простили мені. Адже простили? Га?
Клавдія Петрівна не дивиться мені в очі й похапцем прощається.
— Мені дуже треба. На мене чекають. Прощайте!
— А-а, чекають… Ну, це инша річ. Та хиба́ «він» такий уже ревнивий? Га?
Вона зиркає на мене й, потупившись, іде на тротуар. Там, озирнувшись, вона хитає мені головою й поринає в юрбу, часом виринаючи з неї шапочкою серед голів.
Чудно! Признаюсь, мені промиготіла було думка, що Клавдія Петрівна таки не випадково зустрілась мені тут, але тепер я бачу, що помилився, — їй навіть неприємна була ця зустріч.
А цікаво було б усе ж таки довідатись, що вона тепер, і як. Може, мені слід було б тепліще привітатися з нею? Сердечніще запросити зайти?
І ввесь вечір нема-нема та й випірне неприємна думка про якусь вину перед нею; чи стару, чи нову,
