десь, спить сестра Клавдії, бо в тій кімнаті тільки одне велике ліжко.
Клавдія Петрівна виходить із Мікою й сідає біля столу. Міка й одна половина грудей покриті блакитним серпанком, крізь який мені видко шматочок оголеного тіла й личко Міки, що присмокталось до Клавдії.
— Це час його обіду, — немов прохаючи вибачення, каже Клавдія Петрівна й щільно прикриває груди. Її лице жовтяве, стомлене, помітно-немолоде.
— Він тихий? — щоб сказати щонебудь, питаю я.
В ту ж мить лице Клавдії міняється, загорівшись радісною, ясною усмішкою.
— О, тихий! На диво тихий, терплячий. Такий спокійний, лагідний. От такий раз-у-раз. Сестра навіть боїться, що він не кричить, не плаче. Діти повинні кричати. А чого йому кричати, коли він здоровий, і добре йому? Правда? Та й характер, видно, такий. Костя завсіди кричав, удень і вночі.
— Ну, який може бути характер у місячної дитини?
— Що значить? Звичайно, є. А ти хиба́... А ви хиба́…
Вона ніяковіє від сеї помилки й забувши, що мала сказати, замовкає. Чути поцмокування Міки. Часом він штовхає голівкою в її груди, подібно, як сосунці-телята корову.
— Ти, ти! — ніжно, морщачись од болю, каже Клавдія, ледве-ледве торкаючись рукою до його голівки. — Кусається... — соромливо й тихо-радісно поясняє вона.
Ні, де там! І думати нема чого, щоб вона віддала його!
Ми мовчимо. Мені не хочеться йти, — так утішно дивитись, як ритмічно рухається серпанок над малень-
