— А от… Подивіться!
І Клавдія Петрівна, обережно відкотивши укривальце з грудей Міки, показує на маленьку, завбільшки з горошинку, родинку, трохи вище пупця. Знову те саме почування моторошности, як од чогось надприродного. Ця родинка тамсамо, що й у мене, й таксамо нагадує жука, тільки моя великого хруща, а ця крихітне сонечко.
Міка робить губами так, наче хапає щось, і Клавдія Петрівна, злякавшися, швиденько закриває його й несе у спальню. А я поспішно закурюю й чудносхвильований ходжу по кімнатці, роблячи три кроки й повертаючи назад. Як усе це чудно й… недобре!
Вернувшися, Клавдія присаджується боком до столу й мовчки чекає. Я не знаю, як почати, й питаю:
— Ваша сестра перший рік у Київі?
— Так, перший. Вона була за народню вчительку. Склала трохи грошей і вступила на курси. Тільки невдачно склала... — тихіще додає Клавдія.
Я розумію, в чому ця невдача.
— Ну, нічого! Це справа поправна. Так от, Клавдіє Петрівно, по-приятельськи, по-доброму обміркуємо деякі питання. Га?
Клавдія Петрівна кидає на мене коротким поглядом і, хвилюючись, потупившись, неголосно відповідає:
— Хиба́ ви тепер говорите зо мною по-приятельськи?
— А як же? Що ж Ви можете закинути мені?
Вона деяку хвилину мовчить, немов борючися з собою й, нарешті, кидає:
— Через що ви мені кажете «ви»?
І зараз же, не даючи відповісти мені, гаряче каже далі: