— Чудово. Тим краще. Значить, мені можна буде відвідувати вас?
Клавдія Петрівна мовчить.
— Можна, Клавдіє Петрівно?
— Що значить? — майже пошепки каже вона. — Ти ж сам знаєш, що… На віщо ці питання?
— Ну, от. Так.
Я думаю, про що б іще умовитись і не знаходжу нічого. Мені чогось ніяково.
В цей час у спальні чується раптовий, голосний плач Міки. Клавдія Петрівна, як опечена, схоплюється з стільця й біжить туди. Я теж із трівогою спішу за нею.
Біля колиски на приставленому до неї стільці стоїть Костя і знову винуватими, округлими очима дивиться на Клавдію.
— Що ти зробив йому?! Що ти зробив?! — з жахом кричить Клавдія Петрівна.
Костя ще більше лякається й белькоче:
— Я нічого не зробив... Я тільки хотів поправити укривальце…
— Брешеш, поганий хлопче! Кажи, що ти зробив? Кажи, бо я тебе!…
Костя затуляє руками голову, як од ударів, і присідає на стільці. Клавдія Петрівна кидається до Міки, який, між иншим, уже спить і не чує нічого.
Вона ще деякий час стоїть, нахилившись над ним, потім запинає колиску білим запиналом і, повернувшись до Кості, що скорчився на свойому стільці, грізним шопотом говорить:
— Як ти ще колинебудь посмієш тільки підійти до його, тільки підійти . . я тобі не знаю, що зроблю. Забірайся на кухню, там сиди! Геть!
