— Так, люблю.
Клавдія не робить жодного руху, й ніщо в ній не міняється. Тільки її мовчання та непорушність тягнуться занадто довго.
— Вона дівчина? — хрипким шопотом каже вона вниз.
— Дівчина.
Знову велика павза.
— Ти женишся з нею?
— Женюся.
Вона кусає нижню губу, кусає довго, важко; голова помалу схиляється, немов ховаючи від мене лице.
— Швидко? — шопотом питає вона.
Тут мені не вистачає духу сказати «цього тижня», й я легкодушно, своїм звичаєм, зриваюся з своєї твердости й кажу:
— Місяців через два.
Клавдія важко встає й, не кажучи ні слова, виходить у спальню, відвернувши від мене лице.
Я закурюю й, покашлюючи від важкого й досадливого почування, ходжу по кімнаті, натикаючись на стільці. За вікном без руху сизим димом стоїть туман, крізь який невиразно проступають обриси будинків і вікон.
Я не можу довше лишатись у цих тужно-вбогих, подібних до камер, кімнатках.
— Клавдіє Петрівно!... Я йду. Завтра прийду в шостій годині побалакати з сестрою. До побачення!
За дверима не чути нічого. Я відчиняю їх і бачу Клавдію: вона сидить на тому стільці, на якому стояв Костя, поклавши голову на бильце колиски.
— До побачення, Клаво! Мені треба йти. Завтра я прийду в шостій.
