мені на око, й обережно пригладжує. Це зворушує мене.
— Я був у Клавдії Петрівни. Просто звідти.
Рука на моїй щоці робить рух, немов бажаючи погладити.
— Тяжко все це, Шапочко. Негарно. Погано.
Тепер мені хочеться жалітись і обвинувачувати когось.
Я оповідаю про мої сьогоднішні відвідини, а Шапочка стоїть дуже непорушно і слухає. Чомусь мені не хочеться говорити їй багато про Міку та про свої почуття, й я про це згадую коротко й мимохідь.
— Бідна!... — похмуро каже Шапочка й, визволивши руку, відходить од мене. На тому місці, де лежала рука, я почуваю холодок. Шапочка сідає в фотель і скупчено хмурить брови.
Мене раптом обхоплює обурення і злість. Я встаю й починаю швидко ходити по кімнаті, силкуючись опанувати собою. Але роздратованість і злість ростуть. Клавдія, здається мені, присмокталась до мене, й мені хочеться струсити її, з огидою відшпурнути від себе.
— З якої речі? — зупиняючися проти Шапочки, кажу я з непорозумінням. — 3 якої речі?…
— Що «з якої речі?»
Я боюся, що скажу щось зайве й, не відповівши, ходжу знов. Але від цього тільки з більшою силою роздратовання рветься з мене:
— З якої речі я мушу про щось там думати, турбуватись, почувати себе до чогось зобов'язаним? Хай сама відповідає за свої вчинки!
Шапочка мовчить і вперто думає.
— А ви не хочете відповідати за свої? — раптом тихо каже вона.