їй, як і мені, уявляється, що вона вже моя жона, що вже живе зо мною.
Нам стає весело. Але ми занадто охоче й поспішно віддаємось цьому настроєві. Як-тільки Шапочка простягає руку, щоб узяти від мене тарілку, я вимагаю викупу: цілую цю руку, а потім шопочу тихо-тихо:
— Моя? Моя?…
Шапочка витягає трубочкою губи і прижмурює очі.
Декілька разів чути дзвінки то Марії Пилипівни, то хлопців, але ми не виходимо до них.
— Потім от що, — несподівано, відразу міняючи тему, каже Шапочка: — ви не женіть Клавдію Петрівну! І не брешіть! Скажіть, що через... ну, через скільки?…
Я догадуюсь, про що вона каже, але все ж таки питаю:
— Що «через скільки?»
— Ну, через скільки ми будемо жити разом?
— Я сказав їй, що через два місяці. Але ж це неможливо. Я скажу через… два тижні. Цього досить! Правда?
— Добре. Але тільки не брешіть!
— Ні, Шапочко, не буду. Я буду хорошим. А ви мені поможіть. Так?
Шапочка задумливо гладить мою руку.
Сеї ночі довго, без сну, я лежу в постелі й думаю. Нарешті, легка дрімота, як Клавдин блакитний серпанок, потрохи обвиває мій мозок. От несподівано й виразно, зовсім-зовсім так, як у дитинстві, пахне старою половою між скирдами, нагрітими сонцем. Я хочу схопити і придержати це почування, але, замісць його, я кудись помалу зсуваюсь і не можу зупинитись. І вмить я бачу рожеве, маленьке тільце, важно, серйозно