дуже захоплює, цей наївний вираз раз-у-раз спливає їй на лице. Милий, гарний такий вираз!
— Так, Шапочко, так от у чому вся річ! Треба було привести себе «до одного знаменика», як каже Панас Павлович…
|
|
Але не встигає Шапочка щось сказати мені, як у кабінет увіходить сам Панас Павлович, у шубі, шапці, з бурульками на вусах, у калошах. Він простує до канапи, сідає й якимсь змерзлим, тоненьким голосом каже:
— Я вбив свою жінку…
І скидає спітніле пенсне, яке починає зараз же розглядати, крутячи його тремкими пальцями. Шапочка сильно хапає мене за руку й тисне так, що мені стає боляче, а сама поширеними очима, які малюють у кінематоґрафічних героїнь, дивиться на Панаса Павловича.
— Яку жінку?! Що вам таке, Панасе Павловичу?
— Я вбив свою жінку…
Він, мабуть, увесь час повторює про себе цю фразу й більш нічого не може вимовити тепер. Потім він підводиться й іде до передпокою. Тоді Шапочка наздоганяє його, повертає назад і всадовлює його на канапу.
— Не треба, Панасе Павловичу! Пострівайте! Сядьте сюди!
— Та як це трапилось? — через щось пошепки питаю я.
— Ні, пустіть! — жалібно, напів-божевільно скрикує він і знову рветься до дверей. Ми злякано тримаємо його.
Добитись чогонебудь од Панаса Павловича нема
