— Скажіть йому, що я навіть не ранена. Окрім того, коли ваша ласка, попрохайте його прийти додому, мені треба побалакати з ним. Скажіть, що я постараюсь не хвилювати його цею розмовою, і що ця розмова буде остання. Він давно в вас?
— Ні, тільки-що…
— Він не був у поліції?
— Здається, ні. Так, звичайно, ні. Инакше його б задержали там. Хиба́ це сталось тільки-що?
— Це було біля дванацятої. Ви скажете йому?
— Неодмінно. Неодмінно скажу!
Варвара Хведорівна має такий вигляд, що я низько, поштиво вклоняюсь їй і виходжу.
Коли Панас Павлович, нарешті, розуміє, що ми з Шапочкою силкуємося вияснити йому ситуацію, він страшенно, болюче червоніє й, не слухаючи нас далі, вибігає в передпокій. Йому так соромно, що я вже мовчу, відмикаю двері й випускаю його.
— От так дурна й тяжка історія! — кажу я, вертаючись у кабінет.
— Наче якийсь кошмар приснився... — сердито каже Шапочка. — Але ж він усе ж таки хотів убити її, Якове?
— Так, як видно…
— І дурний: не радіє, що так вийшло, а соромиться.
— Тепер, може, вже й радіє.
— Їй-Богу, як кошмар. Приснилось, і вже немає. От тепер я почуваю, як трусяться ноги. Ну-ну!
Вона стомлено сідає, потім лягає на канапу й заплющує очі.
А я ходжу по хаті, стараючися ступати тільки по килимі, й хочу вернути ту радість, яку так нагло пе-
