— Так, вона! Вона гидка мені, ненависна, але рідніща.
— Я цього не розумію.
— І я не розумію. А так почуваю. Вона — моя справжня жінка, от що. Розумієте? Вона ніколи не може бути мені чужа, поки в неї мій син. Я не знаю, може, це психоз, хоробливе щось, але я ввесь час, власне, це схоплюю в собі. І це мене найбільш лютить. Я просто готов убити її!
Я встаю й починаю ходити по хаті.
— Тим, що ви її вб'єте, ви не перестанете бути батьком цеї дитини, — стомлено, тьмяним голосом каже Шапочка.
Я зупиняюсь одразу, з страхом.
— Що ви хочете цим сказати?
Шапочка блідо дивується.
— Нічого особливого. Те, що ви цим не розвяжете питання.
Шапочка ще щось говорить, але я вже не чую. Так, я все ж таки лишуся батьком сеї дитини. В цьому все питання. Значить, мені треба перестати бути батьком, і тоді все розвязується.
Я чую, що в мені в сю хвилину зародилась і вже живе якась думка; я навіть знаю, яка саме, але вона така страшна й безглузда, що я не хочу бачити її, не хочу помічати, тільки почуваю, як од її народжіння все чудно притихло в мені. Настала раптова, сторожка тиша, нема ні гніву, ні обурення, ні ненависти; все розбіглося, затаїлось, і на порожньому місці помалу суне щось темне, невиразне, моторошне.
Я поспішно підходжу до Шапочки, хапаю її за руки, садовлю на канапу, й сам сідаю поруч з нею.
— Ну, годі про це! Бог з ним! Якось то буде.
