тихий жах, у якому був я ввесь час, і який тільки тепер помітив.
Але одночасно, як після проколу міхура, мені легко, вільно, я можу думати, рухатись, говорити. Кімната потрохи починає здаватись мені милою. Знайомий чайник так утішно, задиракувато держить догори сильного полупленого носика! І здається, що вчорашнього вечора зовсім не було, що я вигадав його, що навіть соромитись нема чого, а коли й є, то це теж добре.
— Ну, що ж Ольга Петрівна каже про переїзд? — голосно кажу я, тримаючи склянку в руці.
Клавдія Петрівна з деяким дивуванням зиркає на мене і стримано відповідає:
— Вона сама хотіла з тобою поговорить.
— А коли ж я удостоюсь авдієнції?
— Вона буде дома в восьмій.
— Ого! Занадто довго ждать. Але в принципі ти згодна переїхати?
Клавдія колотить ложечкою чай у склянці, мовчить і, нарешті, хвилюючись, говорить:
— Через що ти ставиш цю умову? Тобі гидко, що ми тут?
Як-тільки я помічаю її хвилювання, почування легкости й вільности зникає, як димок циґарки від помаху руки.
— Через те, що так буде краще для тебе, для дитини і для мене, — кажу я з притиском.
І цей притиск, що натякає на щось важне й погрозливе, лякає мене самого. Клавдія з непорозумінням наводить на мене скла свого пенсне.
— Що значить? — шопоче вона.
— От-те й значить, що кажу. І кажу, Клавдіє,
