Дивуючися з самого себе, я рівно й тихо відповідаю:
— Нічого! Міка почав плакати, я хотів змінити пелюшки, але заплутався. Він увесь мокрий.
— Господи! Ти міг застудити його! — з страхом скрикує вона і зриває з себе пальто. Потім підбігає до грубки й починає гріти руки й усю себе.
— Ради Бога, засвіти лямпу! Як же ти в темноті робив це?
Я засвічую лямпу. Клавдія Кидається у спальню, й я чую, як вона скрикує. Я спішу до неї.
— Та він же ввесь холодний, як лід! Ти не закрив йому ніжки! Тут намотано. О, Господи! Міка мій! Дитинко, любов моя! Що ж це? На віщо ти чіпав його?
— Він плакав.
— Треба було покликати мене… Він хрипить і кашляє. О, Господи! О, Господи! Що ж це таке? Та він увесь труситься!
Я не можу стоять і сідаю на стілець. Клавдія вихоплює Міку з колиски, визволяє його з мокрих пелюшок і закутує в укривальце.
— Дай, ради Бога, свою шубу! Швидче!
Я біжу в коридор і приношу шубу.
— Поклади на ліжко! Розстели!
Ми загортаємо дитину в шубу, й обоє дихаємо важко, часто. Клавдія що-хвилини прикладає губи до личка Міки й каже:
— Холодний! Він застудився.
Я ввесь час мовчу. Мені хочеться закричати, впасти перед сим лагідним, тихим, холодним личком і жадно з риданням цілувати його. Але я боюсь навіть глянути на його, щоб не зустрітися з його очима.
