Вона з жахом слухає, не сміючи перервати мене. Коли я, нарешті, доходжу до того моменту, як він лежав у мене на руках під кватиркою, я корчусь од огиди й немов одстрибую від сього назад. Не можу далі говорити.
— Ну, словом, тепер кінець... — кажу я й замовкаю.
Шапочка теж мовчить. Мене хилить до сну і знову нудить, як учора. Згадую слова аптикаря про те, що верональ діє й на другий вечір. Я кажу про це Шапочці й лягаю на канапу. І в ту ж мить засипаю, почуваючи солодку млість.
Прокидаюсь од внутрішнього штовхана і швидко сідаю. Мені здається, що хтось голосно, трівожно подзвонив.
— Що вам? — злякано питає Шапочка, теж підводячися з фотеля.
— Дзвонили, здається?
— Ні, я нічого не чула.
Навколо тиша, з вулиці ні згуку.
— Яка година?
Дивлюсь на годинника: чотирі хвилини по четвертій. Я думаю, що він зупинився і прикладаю до вуха, — йде.
— Чудно! Яка година?
— Хутко, мабуть, ранок, — тихо каже Шапочка.
— І ви нікуди не ходили?
— Ні.
— Через що?…
— Я… ждала, що ви прокинетесь.
Лице синяво-бліде, вимучене, тепер уже не дитяче.
Я встаю й починаю ходити по хаті.
